Прокинувся зайчик одного зимового дня ­ –бачить, сонечко сяє, сніг блищить, морозець тріщить. Зайчику дуже захотілося поснідати, але вся заяча їжа сьогодні здалася йому занадто нецікавою, от і вирішив він дізнатися , що ж інші звірі їдять, та відвідати їх страв. 

Тож підхопився зайчик і побіг на прогулянку. Біжить ­ – бачить снігур сидить на горобині ­ снідає смачними червоними ягідками. Зайчик до нього:

– Здоров був, друже Снігуре! А що в тебе за такі ягідки? Смачні? Дай і мені трішки…

– І тобі здоров’ячка, – відповів снігур. ­ Смачний сніданок в мене. Тримай…

І він скинув зайчикові гроно з горобини. Зайчик підхопив ягідки та спробував… Не чекав такого смаку. Зайчик відчув гіркоту та терпкість. Не до вподоби пташина страва.

–­ Е, ні, друже Снігуре, це, певно, не заяча їжа. Дякую тобі…

Зайчик пострибав далі. Ось йому по дорозі зустрічається кабан. 

Щось нишпорить гострими іклами в снігу біля величезного дуба. 

–­ Гей, друже кабане, а чи ти не загубив часом щось? Що шукаєш?

–­ Я тут підкріпитись вирішив, хро-хро.

- А що ти їси?

- Найсмачніший у цілому світі кабанячий сніданок! А ти може теж хочеш? Стрибай сюди –­ пригощу жолудями.

- Так, - аж зрадів Зайчик, - авжеж хочу. Ти кажеш - найсмачніший у світі сніданок?

Зайчик стрибнув поближче. Кабан нарив йому цілу купу жолудів. Кабан хрумкотів смачно, аж причмокував, і зайчик теж відвідав сніданок кабана. Але знов залишився незадоволеним. Жолуді виявилися дуже гіркими як на зайчика… Надзичайно гіркими. Тьху… Зайчик розчаровано дивився, як причмокував із задоволенням кабан…

–­ І це теж не заяча їжа. Дякую, що пригостив,­ – cумно промовив зайчик.

­ – Та нема за що, хро-хро. Бувай.

Зайчик побіг далі.

Бачить – кіт на березі річки сидить і пильнує рибку. 

Зайчик до нього:

– Що робиш, котику-братику?

–­ Рибку стережу, няв-няв. Яка близько підпливе –­ ту зловлю та з’їм, бо я ще нічого не снідав…

–­ І я теж не снідав…Можна і мені з тобою порибалити?

–­ Чого ж не можна, няв-няв? Сідай. Та пильнуй. Тільки з’явиться рибка –­ ти її лапкою цап та витягай.

Сіли вони біля води та стали чекати. Ось біля зайчика рибка майнула –­ зайчик її хотів лапкою цапнути, як наказував котик, але посковзнувся та ледь сам не впав у річку ­ всі лапки замочив, навіть куценького хвостика. А вода у річці крижана яка! Змерз зайчик. І вирішив, що це теж не заяча справа – ловити рибку та її їсти. Подякував котикові за те, що дозволив з ним порибалити, та пішов далі.

Вже південь наступив, а зайчик ще й досі нічогісінько не їв. Аж ось побачив кущики молоденькі, рясно вкриті сніжком. Навіть облизнувся. Підскочив мерщій та давай обгризати кору. Яка смакота! Яке щастя їсти …заячу їжу… Не пташину, не кабанячу, не котячу, а заячу! Але снігур, кабанчик та котик-братик були задоволені, коли їли свої страви. Тож кожному своє, справедливо вирішив зайчик. І тепер він ні за що не проміняє свою заячу їжу на їжу інших звірів та птахів.