Пройшло кілька років... Наближався випускний  вечір, Дмитро та Василь домовилися піти разом. Тож у святковому вбранні вони зустрілися на перехресті.
- Чого це ти спізнюєшся, ми ж домовились!- суворо промовив Дмитро.
- Так сталося, вибач. Я потім все поясню.
Василь виглядав збентеженим та трохи втомленим. Проте, Дмитро відчув, що зараз не доречно буде розпитувати друга. Однак, все-таки поцікавився, чи все гаразд. Отримавши позитивну відповідь,  Дмитро трохи заспокоївся стосовно стану свого товариша та хлопці рушили до школи.
На ганку рідної школи юрбилися учні-випускники, вчителі, родичі учнів та бігали діти. Хтось був з повітряними шариками, хтось з квітами. Відчувався піднесений настрій та голосно лунала музика. Звучали  привітання від колективу школи, майоріли кольорові стрічки.
Василь та Дмитро привіталися з усіма знайомими, знайшли собі місце та спостерігали за дійством. Згадувалися мимоволі різні шкільні ситуації, приємні та не зовсім. Враз Дмитро відчув, як Василь зойкнув, похитнувся.
Вирішивши, що хлопцеві погано, Дмитро допоміг другові покинути натовп. Коли ж вони опинилися наодинці подалі від людей, Дмитро спитав, чи все гаразд у Василя.
Василь мовчки дістав з внутрішньої кишені камінець.
-Я не знаю, що таке. Просто він почав вібрувати та мені  стало трохи погано…
-Хто?  Ти про що? Цей камінець?
-Так, це він. Я впевнений.
-Як таке може бути?
-Хто зна.  Я сьогодні вже через нього запізнився на зустріч з тобою….
-Нічого не розумію… розкажи мені все.



На ганку гомоніли випускники, вчителі, родичі та друзі випускників.  Співали птахи, дув свіжий вітерець.
Василь розповів, як зранку він прокинувся від дивного сна. Ніяк не міг згадати, що врешті решт йому наснилося. Чомусь він підійшов до полиці з книжками. Саме там, перед книжками, лежав камінець з того самого часу, як Василь його знайшов у себе в кишені після пригоди з динозаврами. Камінь змінився. Він нібито підсвічувався, але це не відразу кидалося в очі. Потримавши декілька хвилин камінь в долоні, хлопець поклав його на місце. Василь почав займатися звичайними справами, пильнуючи за часом, бо пам’ятав, що сьогодні його випускний вечір. Тож  треба було все своєчасно зробити та підготуватися. Він ще раз передивився, чи всі речі охайні та зібрані в одному місці. Гарний новенький костюм блищав ґудзиками. Добре, що саме його обрав Василь. У ньому він солідно виглядає. Марічці прийде до вподоби. Давно подобалася йому дівчина з паралельного класу.
Але на поличці  з часом ставало трохи світліше, ніж у всій кімнаті.
-Не може такого бути. Це все мені  лише здається чи то, можливо, трохи хвилююсь. Камінь-як камінь.

Але самозаспокоєння не допомогло.
Камінь почав світитись ще більше.
-Можливо, він радіоактивний!- майнуло на думці хлопця. Він сам злякався цієї думки, бо змалечку дещо знав про радіацію та її наслідки.
Василь підійшов до полиці з каменем, хотів роздивитися… Аж раптом все поплило під ногами, перед очами все замелькотіло…
Дивні хащі, птахи немов з фільму про стародавній світ.
-Ще динозаврів тут мені не вистачало,- подумки пожартував сам з собою Василь.
Раптом над ним пролетів величезний птах - дуже схожий на птеродактиля, бо не може ж такого бути, що то і є справжній птеродактиль!
Василь спробував поворухнутись, але його тіло не хотіло реагувати… Наче сильна втома не покидала Василя. Він оглядівся, наскільки зміг. Навколо було незвично. Дерева, трава – наче знайомі-незнайомці. Щось нагадувало сучасну природу але дуже віддалено, немов праобрази. Василь спробував підвестися знову… У тілі відчувалися ознаки оніміння. Воно було наче після довгого лежання на одному місці. Кров голосно стукотіла в скроні. Серцебиття - як після інтенсивної пробіжки…
Проте вже вдалося спертися на лікті та трохи ще підвестися. Хотілося пити…
Згадавши, як почався ранок, Василь подумав, що це все вплив радіаційного камінчика. Можливо, в нього  галюцинації, організм отруївся через радіацію…
Далі думати не було сил, Василь  обезсилив, та відключився.
Коли Василь прийшов до тями, було темно, прохолодно та зорі світили дуже яскраво на темному дуже виразному небі.
-Я пропустив власний випускний вечір, - злякався хлопець.
Тим часом, понад хлопцем пролетів якийсь дивний птах з дуже довгою шиєю, а сам хлопець зрозумів, що він у глибокій ямі… Треба вибиратися-та зрозуміти врешті решт, що сталося з ним та як потрапити додому.

Василь озирнувся та побачив чиїсь очі - вони світилися в темряві. Хтось спостерігав за ним… Та цей хтось зрозумів, що хлопець прийшов до тями. Не поспішаючи, обережно, фігура почала рухатися назустріч хлопцю та через мить опинилась на місці, де попадало світло в яму.  Так, це був динозавр. Василь його роздивився. Він був доволі великий. Проте щось підказувало хлопцю, що це ще не доросла тварина.  Довга шия, невеличкі передні кінцівки, довгий хвіст. Динозавр витягнув шию, обнюхав  повітря навколо хлопця. Потім ще ближче підійшов до нього. Але Василь відчув, що динозавр сам непокоїться, можливо, трохи побоюється Василя.  Хлопцю це надало впевненості. Бо врешті решт, вони - товариші по нещастю - разом в цій пастці. Тоді Василь вирішив дослідити місце, де він був у неволі. Яма була доволі великою, десь метра чотири у висоту та стільки ж приблизно в довжину.  Стіни були доволі круті, особливих виступів, хлопець не знайшов. Хоча в ямі було досить темно, очі звикли до темряви й можна було багато чого роздивитися.
- Дивно опинитися в ямі з динозавром. – подумав Василь. - Добре, що хоч він невеликий та не з’їв мене, коли я був непритомний. Та як нам звідси вибиратися?
Тут Василь здивувався - бо спіймав себе на думці, що він думає вже й про цю тварину, не лише про себе. Він якось відчув, що, можливо, вони з цим динозавром вже бачилися…
- А що, можливо якби я заліз на цього динозавра, я б зміг  вибратися, а потім і щось для нього придумав би… Хоча ні, це просто неможливо… Я  - лізу на динозавра!!
Він ще раз дуже уважно роздивився навколо. В деяких місцях на стінах ями наче обгоріла земля, було помітно  як поплавилися вкраплення якихось невідомих пород…
-Дивно якось,-відмітив про себе Василь. Що таке могло тут бути, що залишило такі наслідки…
Василя не покидало відчуття, що це той самий світ минулого, в який він вже потрапляв кілька років тому, та про який ніхто не повірив. Запевнили його, що це все вигадки, що це фантазії…

-Ну от, - вщипнув себе Василь. Та так сильно, що аж прикусив губу від болю. Ні, це – реальність.. Якщо все буде добре та я повернуся до себе, мені буде потрібна якась згадка…  Якийсь доказ…
Але що це може бути?
-Потім щось придумаю. Треба вибиратися звідси.
Василь подряпався по стіні, але не вийшло. Динозавр незадоволено муркотів позаду…