Василю всю ніч снилися кошмари... То він бився з гігантським ящером, який хотів його з’їсти, то втікав від прадавніх людей, вдягенних у хутро, з дубинами та камінням в руках … А останній сон був дуже жахливим, він захищав маленького динозавра від велетня що хотів вбити малечу…
Хлопець прокинувся, сів на ліжко... Місяць лагідно світив у кімнату Василя. Його м’яке світло розсіювало темряву ночі, згладжувало збентеження хлопця. Було якось дивно та вже не так страшно.  В роті пересохло, тому хлопець вийшов на кухню попити води. Хотів вже вмикнути світло, але його увагу привернула дивна тінь... У місячному сяйві він побачив чийсь дивний профіль на стіні. Велетеньська голова, роззявлена паща… Серце у хлопця, як то кажуть, пішло в п`яти. Василь застиг на місці... Колінки тремтіли... Перевівши дихання, Василь поглянув у вікно... У вікні був мирний пейзаж. Долину заливало місячне сяйво...

"Привиділося" - зітхнув з полегшенням Василь...
Але не вмикнув світло,  навіть не випив воду. Тихенько повернувся до себе в кімнату, швиденько пірнув у ліжко та з головою вкрився ковдрою... Аж до ранку він так й не зміг заснути.
-Ти куди зібрався? - спитала мати, коли Василь взувався в коридорі, поспішаючи до Дмитра.
- Та до Дмитра, він обіцяв мені показати щось.
-Повертайся до обіду, бо прийдуть родичі. А я приготую смачний пиріг до чаю. Тобі потрібно ще мені допогти накрити стіл.
- Спробую...- Василь вже біг лугом
-Васиииль, Васииль!- кричала навздогін матуся.-Повернись своєчасно!
-Ну що за цей підлітковий період... –продовжила вона, звертаючись вже до батька хлопчика. - Вчора взагалі не розмовляв увесь вечір,  зранку погано поснідав, побіг до друга… Я так хвилююся за нього.
-Не переймайся, люба. Все буде добре, – відповів батько хлопця. - Дорослішає наш син. Змінюються його приоритети та інтереси.
Батько давно вчив хлопця, як поводитися в дикій природі, як виживати в самих важких умовах, тож був впевнений, що хлопець росте розсудливим та впорається з проблемами, якщо такі з’являться.
Тим часом Василь вже стукав в двері товаришу. Хлопці радо зустрілися,  Дмитро взяв свою дорожню сумку та потягнув Василя за собою на горище.
Коли вони усамітнились, Дмитро розкрив знову атлас з давніми тваринами, та Василь впізнав чудовисько з вчорашньої пригоди. Гіганотозавр, це ж просто жахиття якесь.... 

-Дивися, Дмитро, а це, здається, він...
-Хто? Твій жах вчорашній?- з посмішкою спитав Дмитро, син вченого.
Дмитро ніколи не вірив у всіляку маячню та нісенитниці, які розповідали один перед одним хлопці. "Усе, що не має доказів-балачки" - такий був девіз у хлопця.
Проте, Василь ніколи й не розповідав нічого такого, неправдивого. Тому Дмитро завжди довіряв виключно Василю. І тут таке!
-Так, це чудовисько... Я ж тобі розповів...
-Почалося… Напевно, це був сон-хто зна, не виспався перед рибалкою, чи начитався всілякого... Фантазія не має  меж!
-То ти мені не віриш? А це що?
Василь дістав з кишені камінчик. Він був якийсь дивний. Ні на що не схожий. Та на дотик такий гладесенький, приємний. Переливався, змінював колір…Але ж це теж не може бути доказом...Камінчик то й камінчик…
-Непоганий… Де ти його взяв?
-Це я знайшов у себе в кишені після цієї пригоди…
-Це ще нічого не означає… - промовив розтягуючи слова Дмитро. – можу в тата спитати, якщо хочеш…
-Не зараз. – Василь  сховав знахідку. – Давай тобі все покажу на місці. А можливо, ми там щось цікаве знайдемо… Може ще якісь камінці чи ще щось…

Але треба було повертатися додому, бо чекають гості. Матусю ж підводити - це не по-джентельменські.
Хлопці розсталися, перед цим домовилися наступного дня піти разом на рибалку без дорослих, взяти телефони, зарядне, рюкзаки з харчами та ножі.

***********************************************

До сходу сонця хлопці, як і домовились, зустрілися на перехресті, та пішли на рибалку. Було дуже тихо, де інде посвистували пташки, та вітерець шелестів листям...
-Я давно вже так рано не прокидався...- потягуючись промовив Дмитро.
-Давай вже швидше йти, потім виспишся, -нервував Василь.
Проте Дмитро не розділяв хвилювання друга. Він був певен, що хлопець марив або ще щось, що можна пояснити за допомогою фактів та розуму.
Нарешті хлопці дістались до річки, роздивились добряче, чи нема часом інших рибаків навколо, обійшли значну ділянку  узбережжя "до та після" місця Василя. 
-Давай розташуємося на батьковому місці, так безпечніше, - запропонував Василь.
-Ну давай. Проте, я не бачу тут нічого такого, щоб було таким небезпечним... Ти трохи перебільшуєш! Ну, добре. Що будемо робити далі?
- Спочатку треба дослідити місцевість – чи немає тут підозрілих місць, чи є якісь залишки чи то речі з того випадку. Можливо, сліди тощо. Ну а потім почнемо рибалити, як тоді з татом.  Та будемо спостерігати…

Хлопці обійшли знову узбережжя, пройшлися кущами та зазирнули в хащі очерету. Нічого підозрілого не знайшли.
- Давай ти будеш на батьковому місці, а я піду на своє. – запропонував Василь. - Але ти перевіряй кожні 15 хвилин, чи все гаразд зі мною. Свій телефон я в маленьку сумку покладу, вона в мене на поясі закріплена, тож завжди зі мною. Ніж також в сумці, сірники візьму та ліхтарик. Що ще?
-Та ти прямо як мисливець на привидів, - пошуткував Дмитро. Та чомусь замислився, потім   простягнув другу руку та додав:
-Все буде добре. Я буду пильнувати. У мене теж завжди телефон при собі, та деякі речі. Але рибалити я люблю, тож  буду ловити рибу, ти вже вибач.
Василь пожав руку Дмитра, розправив куртку, перевірив речі в сумці та з вудочкою пішов на своє місце по доріжці через кущі та очерет. Трохи розвиднювалося, стало якось веселіше.
Василь наладив гачок, насадив черв'яка та закинув вудочку. На душі було добре. Він навіть розслабився. Зорі ставали майже не помітними. Тиша приборкувала розум, захотілося спати. Василь погано спав останні дві ночі, багато нервував... Тож не дивно, що невдовзі його голова стала важкою, думки-повільними, а річка баюкала та баюкала... 
Раптом Василь відчув важке дихання над собою... Наче пес дихав прямо на нього своїм теплим та вологим диханням. Василь, не розкриваючи очі, відпихнув від себе "собачу морду":
-Фу, йди від мене...
Та аж злякався, бо на дотик він відчув що в пса немає …хутра. Дива! Трохи зволожена шкіра, вкрита лускою, наче пітон (згадалося, як колись він його брав на руки в парку кілька років тому)...
В хлопця в одну мить пройшов сон. Так різко він ще ніколи не прокидався... З того, що вдалося розгледіти в темряві печери, так це чиясь голова, як у велетенського ящера. Ще хлопець відчував на собі тепле дихання з запахом якоїсь рослинності...
"Невже я знову тут?" - майнуло на думці Василя... 
Раптом, велика постать почала його старанно обнюхувати. Було моторошно. Сама печера здалася хлопцю знайомою та цей ящір-теж…
«Як тоді… - майнуло на думці Василя.- Не так вже й страшно…»
Можливо, хлопець вже саме цього динозавра бачив. Хто зна.

Тим часом динозавр обійшов з усих боків Василя. Обнюхав його, місцями навіть дуже зблизька. Наче великий пес, що дуже обережний, проте не агресивний.
Все ще було темно. Ледве починало світати на вулиці. У печеру трохи додавалося світла. Динозавр не хотів тікати, а Василь боявся реакціі динозавра на свої дії. Врешті решт, хлопець обережно підвівся. Динозавр зробив стрибок вбік і трохи насторожився. Василь напомацки знайшов сумку на собі, динозавр почав непокоїтись. Він наче приготувався стартувати, немовби хотів зробити стрибок в напрямку Василя... Але, тут почувся якийсь шум поза печерою... Піднявся вітер, сильний вітер... Зривалися важкі краплі ранкового дощу...Хмари швидко закрили небо та перше сонячне проміння... Здавалося, що от-от почнеться злива...
Почулися стрибки, шумне дихання та печера поступово почала заповнятися тваринами. Переважно тими, що вже бачив Василь, але не тільки ними.
Тварини ховалися від негоди. Можливо, так вони робили завжди, хто зна. На якийсь час динозавр, що стежив за Василем, відволікся на інших тварин. Хлопець скористався нагодою та дістав мобільний телефон. І тут він зрозумів, що зв’язку немає, що він на землі, де ще навіть не здогадуються що є такі можливості та такі речі, як сотовий з’вязок. Але, розумний хлопчина не розгубився, він вмикнув камеру та став записувати відео. Було не дуже світло, проте Василь встиг налаштувати зйомку в темряві, що поліпшило видимість.  Але тварини відчули вже, що окрім них тут хтось є. Вони повернулися в бік незнайомця. Їх очі світилися в темряві, хлопцеві стало не по собі, він розгубився, та не препиняючи знімати, відступив крок назад. Далі він нічого не пам’ятав….
-Василь, Василь!-над головою хтось схилився та гукав голосом Дмитра…
Розплющив очі, поволі вглядівся - це ж і є Дмитро!
Хлопці сиділи на березі річки… Василь приходив до тями та розповідав другу про свою пригоду….
*****************************************************

Сонце приємно світило на друзів, річка блищала та зворушливо воркотіла. Хлопці сиділи на березі вже мовчки. Василь усе детально двічі розповів другу, однак, Дмитро ніяк не вірив, постійно перепитував, з’ясовував деталі… Василю подзвонив татусь спитатися, чи все гаразд у хлопців, сказати, що вже чекають їх вдома… Василь згадав відразу що намагався знімати відео.
-Зараз я тобі покажу дещо, -сказав він Дмитру. Почав шукати в телефоні відео з місця пригоди.
-Ось воно…
Розкрив відеофайл, спочатку було дуже темно, чулося якесь ворушіння чи то важке дихання. Рухалися нерозбірливі постаті.
-Поганий з тебе відео-оператор, -буркнув Дмитро. – Єдине підтвердження зіпсував.  То може, ти очерет знімав чи…оууу… хто це?
Дмитро онімів.
На екрані смартфона з’явилася лапа древньої рептилії. Чітко було видно, що це  кінцівка невідомої тварини. Ось мелькнув профіль самого динозавра, потім пішли якись смужки, крапки… Зображення зникло…  Далі було дуже дивно… Наче власник телефону разом з апаратом почали обертатися все швидше та швидше, з’явилися дивні звуки, мелькання якихось предметів, уривків… Телефон вимкнувся.
Напевно, розрядився, - так вирішили хлопці. Швидко зібрали свої речі, ще раз обійшли місце, де був Василь під час пригоди. Пішли додому.
Всю дорогу хлопці гадали, як так могло статитися, що вже двічі Василь  на тому самому місці попадав у минуле. Вони дуже хотіли ще раз подивитися відео. Але тепер вже й Дмитро майже повністю вірив, що відбулося диво.